Вона була закохана мала,
Дурна, наївна, трохи дивна.
Вона з яскравими очима
Олівцем малювала йому дива.
Він із гарними очима,
Весь собі такий хлопчина,
Робив для неї дива,
Казав малій «ти мила».
Вдень писала «я щаслива»,
«Завдяки тобі, хлопчина,
Стала я така вродлива,
Ти всім радощам причина»
Писала кожну ніч слова,
«З тобою я жива»,
Зберегла усі свої текста,
Але йому не надсилала.
Чому письма не посилала?
Вона ж того бажала,
Стільки рим для нього склала,
Вона ж його кохала.
Мабуть, отвіта не чекала,
Думала, «взаємини мені нема»…
Брехала, сама собі пообіцяла,
«Надішлю йому колись листа»
Час швидкий немов ріка,
Наступила вже весна,
Пройшли потрібні їй рока,
Але нема йому письма…
Було пізно, змінилися міста,
Втрачались їхні рідні адреса,
Тільки жаліла закохана мала,
«Чому не відправила листа?..»
Лікіанна
