У рванім небі зійшла несвята,
плоть мою кличе імла мовчазна.
Кров у долонях — мов свічка жива,
пальцями шию стискає вина.
Чую: пульсує ніч у мені,
вивертає нутро на червоне каміння.
Хто я — хижак, чи снів привид блідий?
Усмішка — різана тінь без прощіння.
Я не прошу — я беру як вогонь,
язиком облизую спраглі страждання.
Всі їх молитви — як попіл і бронь,
що роз’їдає останки кохання.
Тихо ступаю між тіл і безлик,
руки у шрамах, у згарищах зору.
Смерть мені шепче: "Ти — мій ученик",
й я цілував її в чорну опору.
Хай же вмирає все те, що було,
кожна надія, що ще не згнила.
Я — той, хто з темряви п’є джерело,
той, кому кров замінила чола
Микита Литвиненк
Для того щоб i2 коректно прочитала вірш, мова пристрою повинна бути - Українська
