Козаченько славний,
Від природи вродливий,
Від батька сміливий.
Не горюй і не плач,
Не мочи свої вуса
Від смерті Зіновія.
Його знецінила Московія,
Байстрюків понапускала,
Волю у козаків позабирала,
У кайдани неньку Україну взяла!
Немає тої булави,
Булави справжнього гетьмана.
Розбивала морди ляхів,
І не знала справжній лик
Цих московитів.
Московські пазурі,
Польські щелепи
Розтрощили твою неньку,
Трощили, поки лице Зіновія не бачить.
Брат на брата точить ніж,
З піною в зубах жадає грошей,
Ще менше людей і їхніх тіней.
Тепер ти, побратиме, не той,
Ким був ще вчора.
Хата твоя ціла,
Україна ж — суцільна руїна.
Московські купці,
Козацькі старшини,
Дивокуваті німці
Приїхали сюди цілими родинами.
По вулицям натовп іде,
По ніжинським вулицям дійде…
До Чорної Ради.
Вибрали не того,
Вибрали чужого.
Зрадить неньку,
Булаву візьме у свою руку,
І правити він буде тепер,
Поки старі повалені хатки
Обдуває вітер.
Славні кобзарі свою пісню співають,
Погану новину народу віщають.
Трагічна пісня лунає над ланами,
Над пшеничними полями.
Пісня про вмираючу країну,
Про сироту Україну.
Чути кобзу, чути плач
Дітей і матерів.
Сліпі люди не бачать трагедії,
Як на рідну землю прокрались крадії.
Які страшні під вікнами кояться події,
І їм немає протидії.
Вони п’ятами чують
Гарячу кров славних козаків,
Їх порізало лезо байстрюків!
Не хочеш схиляти голову перед володарем —
Будеш убитий на стовпі
І лежатимеш під монастирем.
Заберуть отих останніх козаків
Десь до холодних пісків,
Там і сконають,
Будуть лежать, будуть вмирать
Під сонцем сибірським
На снігу холодному.
І не поїдуть більше додому.
Колись сонце засяє,
Над руїною взійде!
І прославить козацтво,
І закінчить паскудство!
Дмитро Соняшник
