На світі живе людина,
А в серці у неї надія.
Надія на те що буде,
На те що життя не згубе.
Що сором не прийде до хати
Й не буде вона його знати.
Аби і батьки, і діти,
Пишалися – так треба жити!
А може людина й помилку зробити,
Та в серці надію вбити.
Бо печаль захопила ті дні,
Які в мрії у неї жили.
І далі, не знавши що буде,
На помилки скоріш ступе.
Що потім польються сльози,
Через які, нажаль,
Помітно лише цю печаль.
Та знати, треба одне –
" Бог не покине тебе!",
І пам’ятаючи це,
Згадати колишню надію, Побудувати мрію,
Витерти сльози свої.
Та зрозуміти -"мої!",
Усі були дні мої,
Всі помилки свої!
Кожен той день – це урок!
На правильно зроблений крок.
Щоб у майбутньому мати,
Бажання душі співати!
Як тільки це зрозуміє,
Радість у домі зустріне.
Яка не покине вже,
А допоможе лише!!!
Марія Тутова
