я дивилась у дзеркало безслівно і довго
на ту, яка гідно і вперто звертала гори,
на зірвану з цепу, спалюючу мости.
я цілилась в себе. і не могла знайти.
я дивилась на неї і не могла втекти.
бо втечі цими алеями ведуть в нікуди —
їхня кінцева була відгуком власної тіні,
де вòвки і леви на вході у рідні стіни
вітали тебе зі словами: «подиви, хто тут є».
і я пленталась мляво, зупинялася у фоє,
прислухалась до голосу, що був моїм відбиттям:
«ти була тут зі сто разів. на сто перший затям,
чуєш? тут геть близько вдихи весни.
ось тобі біль, дівчисько. тихо його неси,
мовчки його ковтай. вмій закривати рот.
ось тобі ще печаль. ось тобі шмат турбот.
Бог там тобі суддя — пекло тобі чи рай.
хочеш собі життя? спершу навчись вмирать.
істини всі набуті пильно згорни в сувій.
хочеш знайти притулок — вишукай у собі».
я дивилась у дзеркало, не знаючи, хто там був.
що там померкло, що ще здатне чинити зсув?
ті шматки і розвали, що ділились на «я»-«не я»,
саме отут і зараз становили моє ім’я.
саме отут і зараз складали мене саму,
невчасну, невдалу. відгороджену і сумну.
я дивилась на неї і знала — вона мине,
але саме отут і зараз вона має лише мене.
Бешкет
