Знову сонце
Вранці вмилося росою.
З чистим полем
Вітер тихо розмовля,
А вночі місяць
В небі бавиться красою,
Та що навколо
Усіма зорями сія.
У тихім гаї,
Де верба стала над водою,
Дзвінким струмочком
Водиця чистая текла,
В його кохання
Вона повірила душою
І в темну нічку
Для нього косу розплела…
В її садочку
Уже розквітнула калина
І соловейко
Їй знову пісеньку співа.
Та не радіє
Йому вродлива та дівчина,
Своїх двох діток
На світанку сповива.
Їм сонце стеле
Золотими килимами,
Щоб не ступали
Босі ніженьки в росу,
А щоб щасливі
Малі діти виростали
Віддав їм місяць
Свою зоряну красу.
Стоїть та верба
Одинока над водою
І тільки вітер
її тихенько обійма,
Немов дівчина
Дуже стомлена журбою
За тим коханим…
Та коханого нема.
Юна мати,
Ти не плач, і не журися
Тому що сталось,
І що росплетена коса.
Своїм двійнятам
В блакитні очі подивися –
У них небесна,
Мов намальована краса.
І знову місяць
Ясним небом пропливає,
А вранці сонце
Вип’є чистую росу,
Блудить батько
Білим світом та й не знає,
Що його діти
Мають зоряну красу.
Л. Дідусенко, січень 2017р.
Леонід Дідусенко
