Якщо всередині мене немає нічого,
Якщо я не здатна на щирі слова,
Якщо покохати не зможу нікого,
Якщо навіть дружба для мене брехня.
Якщо я не можу хоча б описати,
Що в грудях насправді наче діра.
І якщо я навіть не можу сказати,
Що є хоч шанс що впаде стіна.
Бо мрія моя це комфорт і кохання,
Бо так сподівалась найти ту персону,
Що скаже мені в світлі сонці із рання,
Що хоче бути зі мною до скону.
Я мріяла бути для когось тим сонцем,
Що хочеться вічно в долонях тримати.
Неважливо навіть як станеш сліпцем,
Лиш би тепло проміння мого відчувати.
Я мріяла про кохані руки в волоссі,
Про обійми і ніжні доторки рук.
Отримала лиш крики безголосі,
Й думок і болів моїх рівний друк.
Я мрію про це, про обійми, кохання,
Про ранки, про ніжність про голос в пітьмі.
Але можливо це моє покарання.
Неможливість моя і проблема в мені.
Я не відчуваю просто нічого,
До людей, що справді гідні цього.
Та й ті що не гідні бачать німого,
Хто сказати не здатен і зараз про це.
Бо я пуста, як жива оболонка,
В мене наповнення просто нема.
Це була дика за душею своєю гонка,
Я зі всіх сил мчала, але все це дарма.
Мені шкода, це правда але я все ж не щира,
І я відчуваю провину за це.
Чому справді гідна, достойна людина,
Не може почути справжнє слівце?
Чому мене завжди так люблять?
Чому це завжди більше ніж я?
Чому вони всі просто мусять,
Показати мені ті прекрасні моря?
Бо я просто знаю що не заслужила,
І мені просто так сильно шкода,
Що коли мені зізнається людина,
Я не вірю, просто не вірю словам.
Я не вірю що хтось мене може любити,
Бо я не роблю щоб любили нічого.
Не ненависть я вже повинна заслужити,
Так як ми дійшли до мови любові?
Я знаю, жахливо, та я все не вірю,
Що я гідна любові за просто так,
Бо не пройшла сто одну милю,
Й не маю права брати щось надурняк.
Псі
