Якось в лісі, на поляні
Стали гомоніти звірі.
Там була коза ошатна
І корова віком в мірі.
Баранець старий, кушлатий
Доєднався до розмови.
Перша мовила крилато
В віці розуму корова:
-Я корисна сама людям,
Бо даю їм молоко.
Мене в домі сильно люблять
І годують о-го-го…!
Тут коза вже спохватилась:
-Я любима теж давно.
Я завжди добре доїлась.
Мене гладять, як в кіно.
Не мовчав баран нарядний:
-Ви молочні, це без спору.
В мене шерсть така ошатна,
Продають її з комори.
Тут пройшла мимо собака
І почула їхній гомін.
Захотіла теж сказати,
Поділитись своїм горем:
-Хоч нема такої шерсті,
Не даю я молока.
Та хотіла буть відверта,
Друг людині на віка.
А сьогодні рано вранці
Мене вигнав старий дід.
Мало гавкаю. На лавці
Як сидить його сусід.
Тож тепер не маю хати
І господаря нема
Мушу лісом я блукати.
Кругом ходить голова.
Стали думати гадати,
Як зарадити ще псу.
Як йому допомагати
Подолати цю гризу.
Тут корова розійшлася:
-Краще “МУ” йому скажи.
До душі йому прийдеться.
Моє “МУ” люблять завжди.
І коза пораду дала:
-“МУ”, це слабо, скажи “БЕ”
Скільки б я так не кричала,
Люблять завжди і мене.
Та баран не думав довго:
-Ти не слухай їх зовсім.
Шерсть виблискує, як нова,
Продасиш, повернеш дім!
Довго думала собака
Над порадами тварин…
-Та не можу я не гавкать,
Це природа моїх днин.
Та хіба ті всі поради
Мають мені помогти?
Чи воно мені зарадить?
Може краще в світ піти?
Краще піду я до діда.
Буду гавкати в дворі!
Так лякатиму сусіда,
Щоб втікали й комарі!
