І знову ці рядки не про кохання,
І не оспівуватиму оцю любов.
Просто… вражений я до без краю,
Від її манер, і теплих долонь.
Їй всього лиш вісімнадцять.
Ще у серці далека дитина,
Але мудрість її і зневага,
Доводить у світі, про неможливе.
Мені мало галактичний зірок,
І слів бракує від думи,
Що колись діамантові очі,
Пере пливуть крізь
Сапфірові душу.
Я б зберіг її у куточку,
Моєї ще світлої душі.
Та не знаю чи маю я змогу,
Що підвладне її красі?
Вона й досі непрочитана книга,
І ніким не відкритий роман.
У рядках її війн,
Ховається страшенна пітьма.
О скільки питань є до неї,
Неначе обрив в голові.
Я чекаю наступного вечора,
Аби знов посміхнутись її красоті.
Ти цінуй себе, янголятко,
Бережи куточки душі.
Я певен, що вона безодня,
Простих не забутих почуттів.
Васильєв Юрій
