На білому коні зійшов Ярило,
Зігрів поля, що спали снігові.
І сонце в очі сиплеться промінням,
Теплом все зігріває по землі.
Від дотику його все оживає,
Тече ріка, сміється молодець.
І навіть серце, що чомусь страждало,
У грудях б’ється ніби горобець.
Кохання всюди поміж трав зелених,
Ярило світить і зростає все.
Ідуть дівчата гарні і рум’яні,
За ними хлопці вільні наче степ.
Тепло Ярила кров розігріває,
А його усмішка, дарує щастя мить.
І світ довкола відчуття вбирає,
Та перед світлом темрява біжить.
Він йде у ніч, щоб знов зійти зорею,
Як вічне коло, як природи хід.
Він вчить людей добро нести й кохання,
Щоб наче сонце сяяти для всіх.
Слався Ярило, слався ясний Боже,
За те тепло й любов що дав ти нам.
Що кожна стежка, ліс, або діброва,
Цвітуть і пахнуть, мов прийшла весна.
