Я вже сивію, мамоч вже сивію.

Я вже сивію, мамо, вже сивію,
Вже не літаю, як раніше, в снах.
Вже серпень літ моїх летить у вирій,
А я ще, грішна, думаю: весна!

Уже бджола втомилась від польоту,
І крапля меду світла, як роса.
На сонці диня гріє свій животик,
І марить дощ про свій духовний сан.

Прости мені, безсоння, вічна мамо.
Вже скоро півень доклює зорю.
А вірші будуть, бо я душу маю
таку невмілу.
Й досі я горю.
Тетяна Сугалова-Катрич