Я не рибка, мам, я, все ж, літаю

А може я поет? А може лірик? Чи я медик?
А може навіть хімік? А може? А може?
Загубилась в нічних питаннях у собі,
Кишать ці всі тумани в голові,
А я і місця не знайду, поки себе не відтворю
А що думає вона про мене? Чи любить він мене такою? А як я їм? Здаюсь дурною?
А може це проблеми з головою?
Вчепилась я і в тести на типажі умовної «себе»
Сангвінік я? Чи меланхолік?
А може стану, як і дід мій (він Алкоголік)?
Чому в дзеркалі шукаю Бога? Чому не знаходжу? Шукаю себе і сама себе не впізнаю й тікаю? А може я і тут зникаю?
А може я нікчемна? А може щирість – не любов? А може Сократ взагалі ідіот? А може я люблю себе мов Бог? А може я просто хочу чмок?
Заплуталась ще глибше, а навколо стало ще тихше.
Лежу-лежу — міркую,
(Думаючи, що сама себе “лікую“)
Та, мабуть, ліхтар той самий,
Що в казках згубившимся майкує
Мене не опікує
І я пливу-пливу по течії, чогось чекаю
Чомусь сумую
Чомусь пливу й не допливаю
А лиш віка свої ховаю
Кого ховаю я й від кого?
Та від себе, часу і мами слова: «та ти нівроку!»
Чому нівроку? Я ж стараюсь? Сама себе шукаю, я стараюсь!
Мам, стараюсь…
На роздоріжжі, але і тут впираюсь.
А може не стараюсь?
Може філософія, то гріх?
Чи я тут просто, як «людинка сміх»?
Ні, не сміх, не гріх, не ідіот Сократ,
Фух, Боже збав!
В дзеркалі себе знаходжу, Бога поки що не бачу,
“Але і то не за горами“ – скажу.
Мам, я лірик і поет, добре, все ж і хімік
Люблю себе по різному, маю право на життя, я, різне
То чому себе гризу і так довго десь пливу?
А не пливу я, мам,
А я літаю.
Я не рибка ,мам, я, все ж, літаю
Фіфія Луняк