То,може, й справді я-ніхто
І долі не вгадаю на всі сто,
І слово те не важить й крихти,
Бо ж я-ніхто,а це все-просто всхлипи.
То,може, й справді я-ніхто
І через тупість все так "просто"?
І не взлечу я до висот,
Бо маю мало росту?
То,може, й справді мали рацію слова,
На вітер кинуті тобою?
То,може, й справді я залишусь сама,
Бо народилась мовчазною?
То,може, й слова всуперіч не мовлю,
Хоч в голові вирують фрази гнівні,
Я серцем і душею все люблю,
Бо ж ми з тобою-рідні.
То,може,й справді я-ніхто?
Чому ж тоді мене не відпускаєш?
Чому за руку міцно так тримаєш,
Бо ж я-ніхто?
Чому у день важкий приходиш ти до мене
І просиш вислухати всі твої проблеми?
Чому рятую від всіх бід,що так обсіли густо,
Як у самої на душі у мене пусто?
Ти,може,й справді чесно говорив,
Мені ж-мов дьогтем по душі мастив.
Ти,мабуть, і ніколи не жалів,
Натиснув на болюче,як умів.
Чи ,може, й справді не болять
І не ятрять ті рани?
Чи ,може, й справді з ними можна жить,
А не губить словами?
То ж ,може, й справді я – ніхто,
Хоч і не вгадаю долі на всі сто?
Чи,може, лиш тобі тут все одно,
Бо ж я для тебе назавжди "ніхто".
Софія Колісник
