Ти мені в коханні зізнавався,
Поглядом шалено по мені ганявся.
Немов би розлучили нас колись…
І більше — не цілуй, і не тулись.
Ти зустрічав щоранку біля ґанку,
Щоб провести зайву годинку.
Просив на руках додому носити,
А я, дурепа, вважала, що краща…
Ти думав змінитись,
Заради схвалення відкритись,
Через себе… нехай друзі помовчать,
Доки ти очима дурив найдорожчу.
Я була біля серця —
Так близько, відчинились дверцята.
А коли увійшла — чомусь озирнулась.
Щось тримало. Міцним ременем скрутилось…
Я зупинялась, а ти йшов усе далі й далі.
Не поглянув на мене — просто пішов.
А я закричала від болю, бо досі кохала —
Так сильно, немов щосили волала.
Ми ж хотіли до смерті:
Гуляти, долати, усе будувати.
Натомість — забули три слова сказати,
Що правдою крутились в обох головах,
І сльозами рвались — нехай по словах:
«Я тебе кохаю»… Невже це не так?
Обоє забудем, як сильно любили,
Вогнем сто років поспіль душили —
Лиш тим, що були замалі.
А коли такі дорослі… невже не малі?
Ти мені в коханні зізнавався,
Не раз із квітами вагався.
А сказати — так і не зміг,
Хоч померти за мене би міг.
«Я тебе кохаю» — ще досі.
А твій силует лишився у моєму волоссі.
Ти це не відчуєш, та мусиш згадати,
Як усе починалося вночі, біля ґанку…
І як не стримали близьку обіцянку.
Хоч і кохали всесильно —
Та завинили щосильно.
«Я тебе кохаю»… ще досі.
Вігелія
