Місяць у повні знову лякає,
Ніби сновида по світу блукає.
— Серпанковий юначе, зажди!
Чому ти заглядаєш сюди?
Щоночі на тебе дивлюсь з вікна,
Холодна врода так і манить твоя.
Але манірний парубок продовжує мовчати,
Немає наміру зі мною розмовляти.
Затамувала подих, довго чекаю,
Я істини жадаю.
Йому легко на всіх споглядати,
Від місяця нічого не сховати.
Він зазирає в таємничі кути,
Раді забави світить туди.
Велику владу має,
До кожного свій ключик підбирає.
— Він батько темних ритуалів,
Уособлення смертельних чарів!
Мене попереджали: «Не дивись,
Якщо причудиться — молись!»
Та я не стрималась, жадала.
Усі знання тайком збирала.
І пазел чотирнадський склала:
«Якщо у повню вдивлятись,
Мефістофель може гратись,
Юнаком срібловолосим прикидатись».
Яке ж я дівчисько дурне —
Закохалася у Зле.
Злість у скронях пульсувала,
І я закричала:
— Ти знаєш, хто мій пращур? Відзовись!
Тебе я розкусила, не барись!
— Невже так хочеш істину пізнати?
І «прадідом» тебе не налякати?
Його душа вельми цікавою була,
Пахла принадно вона.
Хоча за новим Фаустом також приємно споглядати:
— Кохання хоче відшукати?
Чи, може, нові відчуття прийняти?
Вона так щиро в небо говорила,
До скла свою щоку тулила,
Усе благала:
— Відгукнись!
Я уповався відчаєм в її словах:
— Який приємний все-таки дівочий крах!..
Мовчала… Очима, повних сліз, на мене споглядала.
— Бажаєш клятву дати, дорогенька? Я правий?
Невже готова з демоном побратись?
План простий:
Тебе уважно слухав кожну ніч.
Переживання і тривоги, страх, перестороги…
Ти вся просочена огидою до люду,
До старожитньої системи буту.
Таке твоє життя несправедливе,
Бідолашна.
Якби я серце мав, то б краялось воно щоразу,
Коли на тебе споглядав…
Така нещасна.
— Я мріяла кохати, як в піснях:
Ніжні, світлі, праведні романи.
Але мене відправлять через страх
В оселю мертвих — до старого пана.
Моєї думки люди не питають,
Вони про неї навіть і не знають.
Невже моє життя — це тільки тишина?
А істина дівочого буття така гнила?
Бо вдома тільки холод і стіна.
— Прислухайся, шумлять дерева…
В них надію чую,
Бо варіантів тільки два:
Померти тілом чи душею.
Яка ж це тафтологія проста —
Могла би навіть розсміятись з болю:
— Смішнішого уже нема.
— Ти ще вагаєшся, я знаю,
Бо в серці сумнів відчуваю.
Невже так хочеш знов страждати?
В кайданах віку доживати?
Бо я тебе не заставляю:
— Згода з двох сторін,
Доступно по полицях розкладаю?
Прийми або відмовся і іди!
А дні спокійно пролітали,
В розмовах наших так літа минали.
Вона все більш закоханою стала,
І зламаність її лякала.
Я не спішив викладати пакт… Навіщо?
Ілюзія довіри — вище.
Яка ж прекрасна віра, так по-людськи вона жевріла,
Бо душу все-таки втрачати не хотіла.
Я в роздумах своїх ширяв,
Аж поки не почув в її словах тваринний страх:
— Я надто захопилася тобою,
Забула про заручини з «журбою».
Вони вже завтра будуть танцювати
На моїх кістках важкої втрати.
А я тебе жадаю дуже!
Давай втечемо разом, ну же!
— Ну, а я чим можу помогти?
Я не по цій моралі, у ж прости.
Я тяготію тільки до душі,
Мій новий Фаусте, пойми.
— Але ти обіцяв!
— Моя хороша, я чекав!
Ці всі роки я відповідь жадав,
Про це я вже казав.
Невже забула? От дива!
За іграми пройшли твої літа?
А чим ти думала, мій Фаусте, скажи?
Тут дотягнулось до страшенної біди,
Ціна за порятунок вже висока,
Для мене ж це страшна морока.
— Не треба плакати, прошу!
Я вихід віднайду.
Не перша ти, кого в такі тенета зву,
Та кращої, повір, я не знайду.
Твоя душа одягнена в розкішні шати —
Це лакомий кусочок для розплати.
Забравши цю платню,
Я висловлю любов свою.
Таке моє єство, така натура.
По-іншому не вмію, люба.
— На вкладці місяцем залитій зачекай,
Ти знаєш, що робити. Довіряй.
Твоя душа — це мій початок і свобода.
Така от непроста угода.
На моє місце станеш ти,
І в вічність разом можемо піти.
Ранкове сонце височіло.
Знайшли дівоче молоденьке тіло…
Свій вибір все-таки зробила.
І перед вічним сном
Тихенько клятву говорила:
— На груди свої знак я приймаю.
Моя ціна кровить, це добровільно, знаю.
За те я істину змогла знайти:
Спинися, мить, прекрасна ти.
Єлизавета Громова
