ЯснИй і день, яснА погода,
І привід знов для щастя є,
Лише нестерпне це мовчання
Мене з середини зжере.
Я розумію що це спокій,
Це вибір твій, твоя свобода,
Та я тихенько засихаю,
Від монологу тиші й краю.
НенАвиджу я ці хвилини,
Коли незнаю твого світу,
Нитками тиші ти все вкрив,
І стежку там собі зробив.
Я стану птахом: вільним й щирим,
Щоб ти не зміг мене спинити,
Щоб засмутити не зумів,
І розповідь свою повів.
Про ті холодні довгі ночі,
Які із ворогом проводив,
Що відчував? Що відбувалось?
Що бачиш та чого боявся?
Про біль який в тобі лютує,
Як той вогонь усе руйнує,
І страх який на дні притих,
І з’явиться в бУдь – якУ мить.
Тривога це звичайний стан,
Та ви вже звикли, неспроста,
Тягар цей весь колись та й зникне,
Чекай, мій любий, усЕ прИйде…
Пізнала я красу мовчання,
Таку дзвінку та чарівну,
І незважаючи на це ,
Кохати буду вічно ще.
Кучеренко Ірина
