Коли зійде уже й те сонце,
Коли і небо почне мовчать,
Тоді зійдуться два серденька —
Які так хочуть покохать.
І саме в ніч вони гуляють,
Коли вгорі зоряний дощ.
Він забирає її з хати —
Й веде туди, де світ — мов щось.
А час летить, немов ракета,
Мов метеор у висоті.
І хоч любов — не завжди вічна,
Вони вірили — саме ті.
І ось стоять біля воріт,
Де світло в хаті вже горить.
І хоч прогулка була казка,
Розстатися — це щось болить.
Хлопчина каже:
— Ну що ж, бувай… —
І мовчки глянув їй в очі.
Вона питає:
— Побачимось?
— Авжеж, — всміхнувсь, — це ж не навічно.
— Це не «прощай», — сказав він тихо.
— Це «до побачення», ти знай.
Бо ще не раз побачим зорі,
І знов підемо через гай…
Вона всміхнулась, ніч — як свято.
І світ здавався без тривог.
Бо навіть в темряві між людьми
Зустрінуться серця — від Бога.
Володько Софія Антонівна
