1

Ти вештаєшся в мене під ногами
і знов і знов вертаєшся в моє життя,
так наче в твоїх руках несхвально б’ється моя доля,
так наче ти даєш їй сили на буття.
Колись ти зруйнував її ущент,
разом із віковою мрією сховав її на дно.
Тепер бажаєш перегорнути аркуш далі, і неважливо, наскільки це було давно.
У тебе завжди на меті своє:
чужому горе жбурлянеш несамовито, підчистивши опісля всі сліди,
а мені вартує лиш скоритись муці,
котру для мене обирають мудреці, як ти.
Яке в ста біса чиниш ти благоє діло?
І хто тобі запхати свого носа дозволяв?
Отак воно і вийшло втретє:
тобі і нині прикро,
а я себе утратив, коли свідомо вибачав.
Бажав би я тебе позбутись, бруду,
аби не діставали мене сумніви пруткі,
проте я бачу твої зміни в щирім клопоті,
про мене і про тих, хто мені справді дорогі.
Тебе запам’ятав безжальним виродком,
хто всім вряди-годи страшенний вирок,
хоча душею я ся прагну присягти,
провести в спробах твого прощення роки.
Я надто злюся, як би не просив снаги
мені надати, аби виправдати все, що турбувало нас тоді.
Тебе напрочуд рідко я сприймаю як щось дорогоцінне.
Ти впав настільки низько, що лячно й уявить.
Однак душею я ся прагну присягти,
що зроблю все оте від мене залежне.
Не так і глибоко, десь всередині мене,
зростає колосок із втрачених надій,
що поштовх є для мене справжній – іти у напрямках кривих ідей,
які не переставав ти обирать собі за ціль.
Ти лише дій – насправді, легко вгамувать мій біль.
Як виявилося згодом.
Кармілла Острозька