Світає сонце і ранок тихий,
Вітав на крилах із жаху.
Здавалось, що скінчилось лихо,
Що вже забутий смак страху.
Здавалось, кат пройшов вже мимо,
А все ще стиснуті вуста.
Здавалось, що весна красиво,
Перевдягнула із лахміть міста.
І сірий попіл, що кружляє,
Повз тебе не пройде, не пролетить,
Здається, між руїн блукає,
Надія, що мала би зігріть.
Та продрогші до кісток віднині,
Сиділи на горищі своїх мрій.
Стікає памʼять краплями по спині,
Ніби 100 років в вирі цих подій.
Здається, що війна позаду,
І знову ми реанімовані життям.
Здається десь дають пораду,
Порадьте, як дать волю почуттям.
Вікторія Снєгова
Для того щоб i2 коректно прочитала вірш, мова пристрою повинна бути - Українська
