***

Коли, каміння безцінне у відблиску сонця
безцільному люду з низів підіймати,
через аблегат трицькуватий, небожами кинутих,
як враз, тернистий батіг замахнеться, –
згадає очі судинні, що від жадання
чи то гордині, чи правосуддя, в раз стухнуть горіти, останнім медовим вурчанням,
у мить нестерпну бажанням, –

отямі піддавсь його глузд,
і побачить він,
що в за правду:
в руках – нічого, все на ньому, й не батіг – лишень хондрида.

Що проросте у ньому в час короткий, на землі сирій, покинутій людьми.

Якби зумів,
Все це він зрадить,
став би вільним, та крутивсь в танку у краплях сонця,
бува тим самим каменем,
що безцільно сварка у блиску сонця.
Блакитна течія