***

Пам’ятаєш, ті сонні куплети?
У повітрі вальсом тремтіли.
Було так вересневотрагічно.
Зате ми вільні були.
А потім порвалась струна..
Так стало тихо, що й місяць мовчав.
Лиш зорі собі пливли океанами.
Місяць виводив самотні сильветки
і білого лебедя намалював.
Прошепотів якісь марення тихі
і в попелясту відпустив даль, прогнав.
Вітер лагодив струни старанно,
та раптом хтось ночі серце розбив.
Гармати далекі тремтіли тепер,
десь червоною рікою знову кров.
Від вікон чужих відігнали сон,
запалили вогонь осінній.
Лиш білий птах десь тихо летів,
забуваючи сонне молоння[1].
Світив місяць, ніби їх двадцять у небі.
Було. Розгубились же вже, заблукали.

ноусаму.