***

В кінці помремо ми обоє,
Натхненно вириваючи зі спогадів вірші.
Ти зачитаєш рядки Симоненка,
А я тихенько Семенка поведу.
Митці кохають палко і натхненно,
Тепер непевне знаю я.
Та розчинилися прірви вороття,
І ясними спогадами літа пройшовся ти в моїх думках. Ти цілував мої тендітні пальці,
Грайливо дивлячись в майбутнє.
Коли ти вимовляв “кохання”,
Мені згадались осінні п’яні вечори,
Коли тіла, пропахлі алкоголем, зійшли в ніжній боротьбі.
Натхнені нашою любов’ю,
Ми стаємо частинами зірок.
Можливо, слід наш досить непомітний,
Та у мистецтві ми лишимось навічно,
Ми заживем в різних картинах
Й коротких поетичних снах.
ElizaLoiren