Коли? Давно.
Це було так давно,
що пам’ятаю лиш початок:
красивий, щирий,
як юнацьке свято,
закінчене під сходами метро.
Любила? Сильно.
Так сильно, аж втрачаю глузд.
Й досі висять фотокарти:
в обіймах з ним
і мій укус.
Болить ще? Розриває.
Серце розриває, та ця біль,
що рушить нове починання,
відкидує назад,
в вирій всіх сліз.
Забути? Неможливо.
Ну, неможливо просто
стерти й по-новому.
Мені ж поговорити нема з ким,
не можу я довіритись нікому.
А ти пробач,
пробач та полюби когось інного,
хто втішить тебе в скрутну хвилину
та подарує нову,
безцінну мить щасливу.

Хоча, будьмо чесними:
всі твої шрами, ось ті всі рани
не зальєш вже ні спиртом, ні
ликими словами.
Ти просто стала ним,
он тим «поганим».
Не щира ти вже як тоді,
перейняла його хворі
й безглузді травми
й мимолітні людські жади,
що лиш на нього натякають —
тепер така як він ти,
та й не «погана»,
просто прогнивша,
та ззовні як свіженька страва.
«І їж, і пий мене» —
дійдеш до центру,
протрезвієш:
вже не пʼянить тебе мій присмак.
Монотонний і нудний він.
Кусаєш — та й одні скандали.
Довіри вже не бачиш,
лиш ревність, сльози та обмани,
поїхавший жіночий дах.
Мені шкода, та боляче так само.
Я лицемірно розділила свій кошмар.
Егоїстично та двулико?
Так, таке життя це справді жах.
Бо поступив раніше так
он той єдиний,
кого засуджую в своїх віршах.

Бачиш тепер:
ми зовсім однакові.
І ти як я, і я як він —
мов три баранчика у полі,
і нас ніяк не відрізниш:
одні слова на трьох,
ті самі драми,
схожі емоції у нас.
І сподіваюсь, це вже той останній,
останній, як я себе ламаю раз.

Ріна Ґріммвард