.

І мені пече сонце в очі, а їм буде спалювати надгробки
Забираючи слова, що були вибиті на блискучому камені
Які будуть існувати доти, доки житимуть найближчі
А потім всі їх забудуть, забудуть все, забудуть як життя були зламані
Будуть відкривати меморіальні дошки, в подяках будуть згадувати
Можливо проронять сльозу і продовжать жити
І залишиться ті, які довіку могилу будуть слізьми заливати
Читатимуть вічні моралі і спогади лиш любити
Ти назавжди усміхнений, як на портреті із гравію?
Чи ти назавжди німий, як та земля під якою лежиш?
Якщо є Бог, то ти й справді літаєш як ангел над хмарою
А як нема, то навіки й безслідно ти зник
І кожен день, кожен з вас, все більше підриває віру
Яка і так уже у всі боки розхитана
Віру у бога, віру у вище, святе, перетворює в пляму безбарвно сіру
Яка тягнеться, мов нитка що сплутана
І я пройду повз, зловлю в собі смуток і жаль
Зловлю злість, зловлю довіру та лиш до людей
В їхню силу й незламність, міцнішу за сталь
Може й не правда, а лише ідеал ідей
Я сподіваюсь, що для всіх хто загинув
Є тиха вічність, або навіть історія нова
І краще вірити в живих, у тих хто бореться
Ніж у покору та глухої святості дива

Марія – Соломія