Я вирізьбила з мармуру любов —
як древні — Афродіту чи Гекубу.
Руками, що тремтіли не від мрій —
від розпачу. І трохи — від абсурду.
І день за днем, втомившись від живих,
я камінь обирала за спасіння.
Бо з людьми важко — а мармур завше краще тих,
він не кричить, не просить розуміння.
Я вклала в неї спогади й жахи,
і день, коли мене ніхто не звав,
і ніч, що рвала шепотом думки,
і той прощальний погляд, що згасав.
Вона росла — мов вирок із пітьми,
її лице набуло моїх рис.
Я зрозуміла: це вже не вона,
це — я, в гранітному полоні сліз.
І в ній було щось більше, ніж життя —
щось вічне, як зима, що не минає.
Відлуння мого власного буття,
яке ні час, ні смерть вже не зламає.
Tina Kurashova
Для того щоб i2 коректно прочитала вірш, мова пристрою повинна бути - Українська
