Передмова:
Цей вірш написаний мною,
але не від мого обличчя.
Це — спроба передати відчуття стороннього чоловіка,
який колись у потязі звернув увагу на мого товариша —
молодого парубка з книжкою в руках.
Той мимовільний діалог, сповнений здивування,
надихнув мене уявити,
що міг відчути той чоловік у ту мить.
Присвячується тобі, друже,
як згадка про мить,
що стала віршем.
У потязі — хлопчина, ніби з вірша,
в пальті, що пахне вітром і дощем.
Читає книжку… Світ навколо — тиша,
і час сповільнив біг своїм ключем.
Кудряве пасмо пада на чоло,
неначе тінь весняного зітхання.
У ньому — все: і юність, і тепло,
і нерозказаних думок мовчання.
А я дивлюсь — і серце облягло
теплом, мов спогад, що не згас з роками.
Він не читає — слухає рядки,
він ними дише. В тиші, наче в храмі.
Не пальцями — душею їх торка,
і слово проростає між словами.
А потім — станція. Розмита мить.
Він вийде. Зникне. Двері зачиняться.
І знов усе навколо зашумить,
і будні мої в сірість знов помчаться.
Tina Kurashova
