Голодомор

‎В тумані днів, де тінь гірка блукає,
‎Застиглі хати в холоді стоять.
‎І тихо плачуть виснажені землі,
‎Не чути серця, вбитого маля.
‎
‎Були там люди світлі й працьовиті,
‎Вони любили землю і життя.
‎Та чорний мор, як подих зла неситий,
‎Прийшов і вирвав мрії в небуття.
‎
‎Зернина кожна, наче світ в долоні,
‎А влада гасить долі і свічки.
‎І матір, що у муках на підлозі,
‎Молила Бога, діток захисти.
‎
‎Сини і дочки дивляться безсилі,
‎В очах питання: ” Де ж ті хлібні дні”?
‎У відповідь лиш вітер по коморі,
‎Немов лиш чутний голос із труни.
‎
‎І смерті тінь ходила біля хати,
‎З холодним подихом блукала по селу.
‎А батько виснажений, вже не міг піднятись,
‎Зробити кроку, лежачи в кутку .
‎
‎Село мовчало, мов без вітру поле,
‎Слідів життя вже майже не було.
‎Лише ворона, каркала на горе,
‎Яке по всій окрузі рознесло.
‎
‎Та пам’ять з нами, не дає забути,
‎Вона крізь роки стогне і кричить.
‎Немає краю всім отим стражданням,
‎Які прийшлось народу пережить.
‎
‎І ми сьогодні голови схиливши,
‎Запалим свічку, мертвих вшанувати.
‎Усі кого голодомор той знищив,
‎Щоб світ міг пам’ятати й не мовчать.