І що сказать,
Коли слова пусті,
Коли вони мовчать сильніше крику.
Я скажу тобі, постій,
Я ж писала твір годину.
Коли від однієї пісні йдуть мурахи,
А просте "привіт" вбиває жар,
Коли ти дивишся сімейні мелодрами,
А в голові мовчання замість "який срам".
Коли тобі мов перекрили кисень,
А береш ти по ковтку лиш раз в півроку,
Коли ти не загубишся посеред чисел,
І те місто знов не стане домом.
Коли у таксі ти повертаєшся в той день,
День, коли твоє "я" згубилось,
Те, що не дає спокою ні на тиждень,
День, коли "я" – все, що в тебе залишилось.
І ніби ж ти жива, давай, мала,
Ще все попереду, займись собою,
І ніби маєш в серці те, що не згаса,
Вночі думка – як я хочу бути поруч із тобою.
Відчути на собі запах одеколону,
Поринути у тепло твоїх рук,
Що у поцілунках твоїх я потону,
Та я сама вночі іду додому. Знову.
Я звикаю, це не в новину.
І всі важезні торби я занéсу.
Але десь-якоїсь ночі я порину
У спогади. щоб хтось побачив всю красу.
Мою.
Та не буде цього. Ні. Ніколи.
Анна Швець
