Балада про згубне

Зажди,
Не зви те все лахміттям сірим.
Вірші прочитанні з-за строф наповнили життя моє чарівним,
Такого ще і не було.
Були одноманітні тусклі оди,
Що виражали щось накштал
думок.
Твої ж я муки розуміла.
Гадаю, це було воно.
Воно,
Для мене ладен був одкрити найсокровенніших тягар.
І люди не здолають,
Побачивши попереду бур’ян.
Та годі розмишляти про перепони на шляху.
Я оповідь веду про щире й крилате,
І згодом лиш скажу про неменучеє фатум.
Відразу те було неначе у кіно.
Навіки молоді,
Навіки променисті..
П’яніли від злощасного, солодкого,
А головне мого.
І запевняли ,
Що планидою було нам з ним уж так дано.
Зустрівшись з чародійним, літнім сном, Вклолась я кровавим веретном.
І разум став затьмарений реаллю,
А не червоним й дорогим вином.
Чи ладна я навіки згаснуть?
Або мине воно невдовзі –
Все одно.
Щоб не страждати,
Не зітхати.
Не відчувати знов нестерпнеє багно,
Я згодна у ярмі себе із плачем поховати.
Тепер нам долею було уж так дано.
Анаре