Чому ти, красуню, сумна й зі сльозами?
Чому не співаєш чарівних пісень?
Чому на запір твої фіртки і брами?
Чому не пускаєш гуляти дітей?
Колись я … була і чарівна, й весела …
Купалась в намисті неземних кольорів…
Світилися очі, і серце бриніло,
І діти гуляли в провулках дворів.
Раділи всі сонцю і синьому небу.
Полями леліяв легкий вітерець.
Буяли сади, й розквітала калина.
А юність збиралась іти під вінець.
Та враз все затихло… Прийшла завірюха …
Засипало снігом гарячі серця.
Душа заридала в засніженім полі…
Усе почорніло… І я вже не та.
А діти мої подалися далеко …
Ще їхня любов пломеніла вогнем…
Мені залишили тривогу.. і сльози…
І зморене серце… й душевний той щем…
Вони подалися на схід … Там руїни…
Щоб стримати холод своїми грудьми,
Й вогонь розпалити і нас зігрівати…
Щоб ми не відчули жахіття війни.
А сльози стікають … Пекучі до болю…
І рану на серці нічим загасить…
Багато дітей не вернулись із бою…
Як жити без них?.. Як, скажіть, мені жить?..
Вони піднялися душею у небо.
Далеко за хмари, в незвіданий світ,
Життя віддали за свободу й за вроду,
У наших серцях залишили свій слід.
Щоби зажили всі у мирі й любові…
З піснями, у барвах душевних заграв.
Щоб край свій любили й добро не згубили.
І вогник у серці, щоб завжди палав.
Щоби розквітала чарівна країна.
Буяла в суцвітті п’янкої краси.
Й піснями манила усіх Україна.
Ти, Боже, країну цю благослови!
Любов Колодій
