Весна моя ніяк все не приходить,
Хоч за вікном усе цвіте, буяє.
І чую зранку, як співає соловей,
До першої зорі він не змовкає…
А моє серце не розтануло від льоду,
Душа, неначе нежива, у клітці.
Чи то згубити встигла, втрапивши до броду,
Чи то розбилась насмерть, кинувшись зі скелі мрій.
Життя більше не вабить. Час зупинився.
І я так віддалилася від нього.
У саду кущ терену схилився,
Сховавши у обіймах з десяток душ.
І я точнісінько отак потрапила у пастку,
Кинулась в провалля пристрасті й кохання.
А що тепер? Тепер це не життя —
Одні страждання, розбиті сподівання.
І не втекти, бо не втечеш від себе.
І не проклянеш, бо винна в цім сама!
Весна квітує, а серце у скорботі.
Його сповила всепоглинаюча пітьма…
01.05.2022
Мотря Рутенія Черлена
Для того щоб i2 коректно прочитала вірш, мова пристрою повинна бути - Українська
