Ти знав що доля, неслухняний кінь,
Його не так і просто осідлати,
Звернись до Бога, прокричи амінь,
Рахуй секунди, чи познач ті дати,
В, які вона до тебе благовірна,
Не допоможе, доля непокірна.
Це неможливо?. Здогадка невірна.
Бо твоя доля у твоїх руках.
Так цей пісок, і викликає страх,
Як швидко він посипеться з долоні,
Зіжми кулак, забудь про біль і скроні,
Тримай хоч до останньої піщини,
Саме вона засяє у долині,
Хоча життя мов сік в гірком полині,
Воно твоїм лишається й понині.
Воно твоє й історія твоя.
Два серця, дві закохані скрижалі,
Вже півстоліття разом на віку,
Їх не бентежать ті думки й моралі,
Що навкруги немов качки в ставку.
Але піску в руках вже не лишилось,
Прийшла пора немов у тих казках,
І поки у старого сердце билось,
Він хоче потонуть в її очах.
І як в казках, німа смерть завітає,
До нього і до неї в один день,
Але на це лікарня не зважає,
Живе тут смерть, гуляє повсякдень.
Два лебеді, у двох різних місцях,
Два лебеді, з серцями у клітках,
Палати різні, і любові крах,
Але читач уважно придивися.
Старий ледь шкутильгає, та іде,
Він все життя за її серце бився,
Тепер й своє в останнє заведе.
Так от про долю, розкажи мені,
Чи ти боявся змін, і плину часу,
Чи ти вважав що це життя лиш тлін,
Мовчав, коли слова просились в масу.
Коли зустрів її і не зробив,
На зустріч ні жоднісінького кроку,
Чи відчував що мабуть щось згубив.
Так це й твій шанс і справді був нівроку.
Тоді усе, старий в вірші помер,
Як тільки бідний вийшов із палати,
Він не зустрів востаннє й дотепер,
Її очей, закоханих в стократи.
Так ти правий це все твоя вина,
Твоя бездія серця два згубила,
А почекай. Дивись от дивина,
Він знову встав, його тримає сила.
Яку ти втратив, а почав лиш жити,
Та твоє серце ще одну знайде?
Тримай ще шанс, і досить сльози лити.
Скажи мені, старий туди дійде?
Ростислав
