В’язень твій

Я кляв тебе — та серце не звільнив,
Я звав забути — та згадав ще дужче.
Моя душа — мов весла серед злив,
Що гребуть в ніч, у безвість і калюжі.

Я втомлений — любити навмання,
Без відповіді, честі і причини.
Це не життя — лиш тінь від забуття,
Це не любов — а пастка без провини.

Я рвався геть, стирав в собі твій слід,
Сміявся, кликав, шепотів: «Не треба!»
Та знов у сні твій ніжний, тихий лід
Палає в мені, мов полум’я з неба.

Я — в’язень твій. І ключ десь у тобі…
А ти мовчиш. І смуток — при тобі.
Петров Віталій Анатолійович