У перший день літа — мов спалах картини,
Де барви зелені й червоний вогонь.
Природа шепоче: «Живи, Україно»,
А небо — у крилах залізних погонь.
Чотириста сімдесят дев’ять примар,
Шахеди над тишею несуть свій гнів.
Та кожен наш ранок — то новий удар,
Життя — це не тінь, а вогонь живих слів.
Війна іде. А в парках цвітуть каштани.
Дівча пригортає ляльку у сні.
І мати в підвалі тримає світанок
В очах, де надія горить у вогні.
Війна іде. Гуде. Але ми будуєм
Дім з пісні, молитви, із каменю мрій.
Нас ламають — та ми не гнемося, чуєш?
Наш біль — це коріння для вільних гілок.
У перший день літа, під вибухи неба,
Ми знову тримаємо світ на плечах.
Бо жити — це дія, не тільки потреба.
Це вічний спротив у кожних словах.
Тож війна іде. Та життя триває.
Ми — квіти й сталеві серця в буревій.
Ми — люди. Ми — сила. Ми — те, що палає.
І жити — це значить не впасти на дні.
