Життя прожив, мов книгу прочитав,
Багато бачив, й радості, й біди.
В очах його – глибина віків,
А в зморшках – сліди від ран і кривд.
В кріслі він сидить, старий і сивий,
В руці – келих віскі золотого.
В ньому – спогади, мов тіні, пливуть,
І життя його проходить знову.
Він пам’ятає молодість свою,
Любов і щастя, що вже не повернеш.
Він пам’ятає втрати й біль,
І друзів, що пішли назавжди.
Він дивиться на світ крізь келих віскі,
І бачить все не так, як раніше.
Він бачить марність всього буття,
І смерть, що вже ступає на поріг.
Він не боїться смерті, він готовий,
Віддати тіло праху земному.
Його душа вже вільна, як птах,
І лине в небо, до світла й спокою.
Він допиває віскі до дна,
І ставить келих на стіл порожній.
Він закриває очі, і засинає,
Зі спокоєм на обличчі й в душі.
Макс
