Де допілась та дівчинка, яка була наче світ?
Що сміялась, веселилась, чия енергія наповнювала інших ?
Що з нею стало?
Вона була наче вихор, завжди кудись неслась.
Ніколи не сходила посмішка з обличчя.
Зараз це тільки маска, що приховує пустоту в середині… пустоту в серці.
Душа не співає, серце не б’ється в шаленому темпі.
Вона вже не та.
В очах тепер не вогні відблискуюсь, а сльози.
Посмішка – то крик душі.
Той сміх вже не справжній.
Ніч більше не дарує сводобу, а тільки біль.
День – не початок нових пригод, а театр, в якому вона вправний актор.
Мадам Чайкіна
Для того щоб i2 коректно прочитала вірш, мова пристрою повинна бути - Українська
