Жайворонок

Тридзвонить каплиця рівно в такт
І звук стає дедалі гучніше,
душа від страшних думок дрижить
Куди ж іщє може бути гірше?

Наскільки ширшою стане тая чорная діра,
що енергію життєву проковта
А тиша з дна, що як пітьма
Паралізує – милости нема

Стоїть мужчина при могильці одній
Вінок кладе на цвинтарі похованих мрій
Зітхає.
Кидає погляд на перехожих, бачить дитя схоже,
Себе він в ньому впізнає.

Каже:
«Дитино, збережи тепло свого багаття,
Випусти жайворонка з тісної клітки,
нехай крила свої палаючі розправить,
Розведе багаття палкого вогонь із вітки

Нехай в твоєму серці замість тягаря
Буде умиротвореність душі,
Легкий тріскіт камʼяної печі

Побути кимось – завжди встигнеш,
А собою – хоч на мить
Дозволь собі своїм життям прожить!»
Дмитро