Я не кричу — бо крик давно помер,
Він у мені давно затих назавжди.
Моя душа по швах давно пливе,
А тіло — тінь, без права і без правди.
Вечерю він готує на моїх кістках.
Жує мовчання, запиває кров’ю.
Кусає пам’ять, страх — не просто жах,
А потім гладить… м’яко… чи з любов’ю?
Це розп’яття на ніч.
Теплі долоні — як полум’я печей.
Він торкається, ніби ріже мечем,
і шепоче: “Ти ж моя. Вже не втечеш”.
Моє “ні” — як повітря, ніхто не чує.
Моє “досить” — загублено між стін.
Мене вже нема. Тільки тіло ночує
в домі, де пекло мовчить — день за днем без змін.
Я розбита не в ранах, а в нервах.
Він гвалтує не тіло — гірше: саму суть.
І з кожним “люблю” я стаю ще мертвіш,
бо любов — це кайдани, що більше не змусять іти… лише гнуть.
Марта
Для того щоб i2 коректно прочитала вірш, мова пристрою повинна бути - Українська
