Сіре місто в середині мого екрану,
Клік, скрол, ще один клік —
І я знову тут.
Немає обличчя, є лише перегорнута сторінка.
Хтось каже: «Живи!» — а я просто існую.
Ліхтарі — яскраві кольорові плями на чорному фоні,
Та їхній світ — це холодні пікселі.
Гудіння трамвая, як медіа-фоновий шум,
Може, я тільки мем, який давно вже забули?
Усмішки тут — ілюзія відфільтрованих знімків,
Ми всі під аркою, під якою — порожнеча.
Місто, яке не зупиняється,
Але я застряг в кожному з його відображень.
Думки, як старі блоги,
Зникають знову і знову, —
Перезапуск.
Звуки під ногами — тріск розбитого скла,
Ніхто не звертає уваги, бо вже давно не чути.
Я дивлюся на небо, але воно не моє —
Це просто трафік на іншому кінці міста,
Це безперервна стрічка фільмів,
Що виглядають однаково, бо суть вже зникла.
Що таке депресія?
Кілька застарілих метафор на екрані —
«Тепло, ти не один» —
Та я забув, чому шукав це тепло,
Може, це просто ще одна реклама на бічній панелі?
Відлуння кожного кроку лунає в стінах,
Але ніхто не чує — ми всі у своїх клітках,
Обв’язали себе кабелями з обіцянками,
Що колись щось зміниться.
І я, як статистика,
Як рядок коду в базі даних,
Куди зникли всі розмови —
Може, вони були лише креативним набором букв?
Микита Литвиненко
