Сука, відьма, тварюка,
Як тільки мене не називали,
Та все одно я тут, іще жива,
У твоїх словах — я загублена і схована.
Ти кидала мене у бруд, як сміття,
А я збирала себе уламками,
Знову піднімаюсь, бо не хочеться бути
Тим, кого ти змішувала із пилом.
Я не слухаю твоїх слів —
Вони як тріщини на склі,
Нехай вони зникають, як нічна гроза,
Моя душа не потребує твоїх прокльонів.
Відьмо, ти мала б знати —
Не зламаєш мене більше.
Моя тінь вже змінила форму,
І я не хочу жити у твоїх снах.
Не буде більше тих зрадливих слів,
Я сама собі найгірша ворогиня,
Та навіть це — мій шлях до себе,
І я вибираю не відчувати твого відлуння.<br>Микита Литвиненко
