На дворі вже панував пронизливий осінній холод. Сонце, тільки, дарувало всьому Львову, подекуди, своє золоте та тепле проміння. Воно іноді визрівало, пробиваючись скрізь товщу холодної ковдри хмар. Такі миті, мене змушували короткочасно переповнюватись радощами, бо самому доводилось працювати на дворі, будова була прибутковим, в дечому перспективним підробітком. Тому в холодну пору, навіть, обличчя осіннього сонця, дещо корегувало мої почуття, а саме: зігрівало моє охололе тіло, повертало відчуття затишку, сповнювало тихою життєрадісністю, повертало до життя. Здавалось, що подібно сонцю, яке виходило з-за хмар, а потім тонуло в них, я також працював, щоб коли завершу навчання в університеті, розсудливо використати накопичення. А в результаті, лише, згадувати складне університецьке життя, бо там доводилось іноді не легко(Траплялись, подекуди, викладачі, вкрай, вимогливі що варто було враховувати). Думав про це, бо залишився останній рік навчання. Коли завершилось навчання, я б споглядав з якимось почуттям внутрішнього вдоволення на плоди своєї праці: диплом, який був би результатом мого навчання. Тут же: успішно, складеного останнього та підсумкового екзамену, та з тих всі підробітків, з яких вдалося заощадити, інвестиційне вкладення.
Тоді я ширяв у своїх спогадах та майорів над ними, наче те, сонце. Подекуди, насолоджуючись митями своєї праці, що принесла значні здобутки.
Втім, одного разу, я зустрів у своєму гуртожитку старече подружжя Червенків. Вони, були десь, зі сходу, так здалось мені. І жили поряд з біженцями та студентами.
Чоловік був заможним, та й переїхав він в культурну столицю України, бо хотів вилікувати кохану від раку. То була прогресивна стадія раку. Також зі його слів, лікарі намагалися вилікувати її. Однак під час хірургічного втручання, стало відомо – жінці залишилось вже недовго. Вона не могла самостійно харчуватись або ходити, поряд з цим, виконувати інші буденні справи, дбати про власне здоров’я. Лише, майже, нерухомо лежала в ліжку. Як і різноманітні, поживні речовини вносились в її тіло, через ін’єкції, разом з цим Червенко дбав про всі інші потреби своєї дружини( гігієна, зручність та затишок, зміну одягу, подекуди, коли вона відчувала себе краще, спілкувався з нею, і.т.) Це було, хоч і трагічним явищем, однак варто, тільки, задуматись як він любив Галину. Цей чоловік, відчував, що коханій не довго залишилось, однак в кожну мить спілкування з ним, я розумів, що то були, по-своєму, особливі почуття. Він все ж не міг полишити її. Так, його чавило почуття того, що життя Галини згасає, втім, вже нічого не повернеш, тож принаймні від себе можна було все робити для неї.
Минали дні, один за одним. Я тоді ще працював у своїх замовників. Але все ж, подекуди, чув про це подружжя. Якщо взяти до уваги, які проникливі були їхні погляди, от як знали, хто і про що кожен з них думає, а особливо в дружини. Ця жінка, здалося, що в минулому зі своїм чоловіком. Ще з молодечого періоду, пережила насичене на різноманітні події життя. Можна, лише уявити, якою була їхня зустріч, а далі кожне побачення, яким був шлюб або сімейне життя. Хоча були, ще тоді роздуми, що ж, можливо, вони з тих хто, навіть, у всіляких буденних клопотах вбачав, якусь дрібну приємність, до того згадував кожну, щасливу, чарівну, радісну мить? Точно не відомо, але якщо припустити, що був в цьому, імовірно й не порожній здогад. То подібний спектр: почуттів, спогадів та емоцій, звісно, якби ми могли її прогледіти. Вона б нас вразила, а той надовго зачарувала.
Думаю, висновок тут постав би перед нами так: людське кохання, коли воно справжнє, то глибоке почуття, воно, криється не обов’язково за нашою фізичною природою, а й за кожним обрисом душі. Бо погодьтесь, навіть, коли нам подобаються, те як ми виглядаємо, то надалі час. Наше ставлення одне до одного, також емоціональна прив’язаність та, далі, воля бажання вибудувати неповторне життя в подружжі, імовірно, мають, вкрай, високу цінність.
Мирослав Ясенко
