і ховаєш його не те що б за злим лицем
чи отруйними помислами нещирими —
вже затикаєш, годуєш кригою і свинцем,
пускаєш гас і кидаєш сірник у надбиті щілини.
лишаєш кольчугу, навіть коли злітає на килим спіднє,
немов нема там у тебе ні краплі крові, ні грама кисню.
і в один з вечорів, коли заводить балади квітень,
воно оживає.
і починає підступно тиснути.
закидуєш вже чим-небудь — камінням
чи звинуваченнями,
а з каменю в’ються ростки й тягнуться вгору вперто.
усі живучі із них — усі із гіркою вдачею,
бо ще б’ються,
коли простіше було б завмерти.
і ти ховаєш його й ховаєш… таке дурне, бунтуюче, вільне.
і приголубити вже не вийде — пообколюєш собі пальці.
трощиш на друзки, кидаєш у пустку,
чавиш об стіни,
а воно один біс виглядує
і усміхається.
Бешкет
