вчорашній день… йду в’ялою ходою…
нестерпна спека… втома від тривог…
бадилля із чуприною рудою
в небесній кузні викував Стрибог…
і на дорозі… ближче до узбіччя…
проштовхуючись тільцем крізь шпаринку,
до неба ввись тягнулося обличчя
малої куцоногої рослинки…
душевні струни… мовби струни альта,
бо стало так блаженно й променисто:
яскрава квітка із лещат асфальту
всміхалася до мене урочисто…
і де вона взяла’ отої сили,
що й на своє життя не нарікала?…
крихка, мініатюрна і красива,
гарячу скатертину прикрашала…
бо знала:
сяде колесо небесне,
осунеться вечерішня бузковість
й тоді вона ошпареним стебельцем
зануритися у ро’сяну вологість…
і знов… і знов… і все перетерпіти…
і вірити – пекельний час мине…
чи ж то не диво, що дрібненька квітка
навчила не здаватися…мене?..
04.07.22
Інна Кондратюк
