СОВІСТЬ ЗАГОВОРИЛА

Спориш запорошений вріс
У стежину, що бігла до хати,
Спотикалася нею від сліз,
Було боязно далі ступати.

Не поглядав вже
мальвами двір,
Не духм’янив бузок
біля хвіртки,
Все покинуте ще із тих пір
Помінялося зовсім, навіки.

Гуля вітер городом, в саду,
Де лиш яблуня дивом вціліла,
Чогось рідного ще не знайду,
Хата інша, немов постаріла.

Пустка віє по всьому двору,
Нема пса, а ні птиці, корови,
Не скриплять уже двері в хліву,
Замість нього руїни, мов гори.

Так хотілося в рідне зайти,
Ще з дороги очима обняти,
Не впізнати ніщо, не знайти,
Залишається тільки зітхати.

А чи розум тоді хтось приспав,
Нескінченна чи праця втомила..
Час минав, роками спливав,
Врешті совість заговорила.

Ганна Зубко
19.10.2024.