Люди як, ті діти !
Блукають та блукають в цьому світі.
Тільки ж солодка патока любові нас підносить!
Коли любиш: батьків, дітей, онуків, чи бабусь і дідусів. Емоцій гадає, що в тобі шквал та рій
Коли ж кохання, ти стрічаєш, то ніби незабутніх пахощах п’янких лілій.
Все ж ти відчуваєш!
З якою жінкою, тобі розставлена в шлюбі стежка, се вкрай добре знаєш.
Так і я глядів!
Коли ще студентом, свою молодість стрічав.
Як Червенко про кохану піклувався.
Бо, що й залишилось небагато їй, він дізнався.
Як же те кохання голосило:
Ох же, справді, біль душі, його був сильним.
Він ім’я її прикликав.
Ах як хоч зі зраненим, горем, серцем на кохану, що на секунди, хвилини, чи години споглядав.
Важко, було кохання, втіху втрачати.
І як же той муж до кінця бажав її врятувати!
Присвячено подружжю Червенків!
Мирослав Ясенко
