Спогади про друга

Пам’ятаєш, як добре нам було колись? Як були ми малі й не знали страху? Як бігали босі у траві по коліна, І шукали пригод — хоч би де, аби разом?
Скільки ми мріяли, скільки сміялись… Сварились, мирились — усе, як завжди. І в битвах за дівчат стояли до краю, Бо серце юнацьке — вогонь і мечі.
Ми крокували життям без карти й плану, Та мали найважливіше — дружбу. Біля вогнищ будували цілі світи, Мріяли гучно, до ранку, до зір.
Пам’ятаєш наші безсонні світанки? Як небо червоне стікало крізь листя? Як на дахах ми рахували зірки Й вірили — вічність усе збереже?
Мріяли стати кимось великим, Будівельниками мрій, героями часу. Сміялися з дорослих, з правил, з буднів — Бо були впевнені: світ буде наш.
Ти вмів радіти найпростішому: Ковтку дощу, теплому хлібу, Шороху листя, запаху дому… І я досі чую твій сміх у вітрі.
Та нині ти мовчиш під землею сирою, І тиша між нами гірка, як вина. Ти пішов раніше — без слів, без прощання, А я залишився… сам, серед дня.
Лише спогади ще гріють душу, Та серце стискають, мов лід, навпіл. Я часто бачу тебе уві сні — Смієшся, гукаєш, мов усе, як колись.
Тепер я сідаю на ту ж саму лавку, Під старим кленом, що пам’ятає нас. І мовчу. Бо здається — ти поруч. Ти живеш у думках, у кожній хвилині.
У піснях, що ми разом співали, У дорогах, якими ходили вдвох… І я вірю — ще зустрінемось знову, Десь там, де не болить, де спокій і світло.
Бо справжня дружба не має кінця. Лиш змінює форму. І чекає. Там.

Ілля