Ти знаєш, вечір пахне спомином,
Як твоя шкіра у дощі.
Я вже не кличу — вже не голосно,
Лише шепочу у тиші.
Колись твій погляд був мов пристань,
А зараз — хвиля на піску.
Я не тримаю, не питаю,
Іду у себе, у ріку.
Я пам’ятаю, як ті пальці
Мене читали, мов листки.
Та зникло світло між сторінок —
І ми з тобою вже не ті.
Я відпускаю. Без образи.
Хоч серце — склянка на краю.
Мені не треба більше фрази,
Що ти «втомився від бою».
Я буду ніжністю у снах
Тобі ще довго йти навшпиньки.
Та вранці ти знайдеш лиш тишу,
І теплий слід — мов пам’ять, спинку.
Я розчинилась у весні,
Як чай з медом у твоїй чашці.
Не гірко, ні — всього по краплі,
Як поцілунок вранці… без снасті.
Я не кричу, бо вже мовчання —
Це теж прощання, теж любов.
І хай минуле, мов туманне,
Та я тобі була основ.
Торкнись востаннє — без вагання,
Без пояснень, без прикрас.
Я — жінка, що була коханням,
А ти — той, що пішов, не раз.
Хай буде інша, хай буде світло,
Я вже не тінь — я вже в собі.
І хоч в мені ще трохи літо —
Та осінь ближча, як тобі.
Цей лист — мов шепіт на прощання,
Без злості, без жалю, без клятв.
Я віддаю тобі останнє —
Свою тишу. І себе в снах.
LikoDan
