Тріщини йдуть по шкірі, по склу,
по серцю, що більше не знає тепла.
Світло стискається в тонкі голки,
що падають в прірву пустого дна.
Голос зривається, тоне в пітьмі,
наче ікону в вогонь занесли.
Крила, обпалені сірими днями,
стали важкими, мов кам’яні.
Місто шепоче холодні слова,
які гаснуть у вікнах чужих кімнат.
Зорі, мов рани, болять у небесах,
але хто їх почує через цей маскарад?
Може, світанок і залатає біль,
та не воскресить розбитих надій.
А поки що – ніч і уламки слів,
ховають пекельний мій гнів.
Валентина Харченко
Для того щоб i2 коректно прочитала вірш, мова пристрою повинна бути - Українська
