Що, вибачайте, вам до мене?
У нас в крові є рідні гени…
А до сьогодні? До тепер?
З мого життя вас вітер стер?
Ви бавилися в насолоду.
Мов в картах, краплену колоду,
Мене поставили на кін…
Цим й зачепили долі дзвін,
Про неминучість бумеранга.
Тут й не шукай пророчість Ванги,
Бо що у світ цей принесеш —
Те і посієш, і пожнеш…
Чому я маю вас жаліти?
Не чули ви як плачуть діти,
Коли кидають їх батьки.
Й не сироти, й не байстрюки,
А так — самі собі на долю.
А «добрі люди» сиплють сіллю,
Саме в те місце, де кровить.
І якось з цим потрібно жить…
Тепер вам треба милосердя?
Та ні, це я не з пересердя,
Так гуртувало вже життя:
Нема емоцій й каяття.
Ні, не до всіх. Дітей люблю я.
В них я себе і бачу, й чую.
І без вагань в них розчинюсь,
Бо втратить кровне — я боюсь.
І не для старості в надію!
Їх почуття розбить не смію.
Дитячий плач, без зайвих слів —
Не вартує таких батьків…
Барчук Р
22.12.22
Барчук Раїса
