Частина нас, що мовчки простогнала,
сміялась гучно, в трепеті фанфар.
Тепер зійшла росою понад ранок,
могилою — в простріляних лугах.
І стяг стоїть, щоб біль зійшов до неба,
гучніше — щоб почути скрегіт душ.
Під тихий спів жертовного — «за тебе» —
спустили кілька темнооких руж.
І жовто-синім кольором — між ребер —
назавжди в’ївся болісно метал,
В той день, коли земля пішла від тебе.
За що ти душу Богові віддав?
Бій безупинний — колір рани — чорний.
Туман і запах страчених ідей.
Для чого ж ми шукаємо нагоди,
щоб стяг ввійшов між ребер до грудей?<br>Макс Громов
